13 із 47 років життя Василь Стус провів в ув'язненні
Народився Василь Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Поет рідкісного таланту обрав долю борця. Із 47-ми років свого життя 13 він провів у радянських слідчих ізоляторах, карцерах, камерах-одиночках, мордовських таборах, на Колимі, на каторжній роботі в шахті. Василя позбавляли побачень з рідними, вилучали вірші, листи й рукописи, знущалися фізично й намагалися знищити морально.
"То був чоловік, який говорив і писав за будь-яких обставин ясно, як перед Богом, і платив за це життям", – писав про нього вже нині покійний дисидент Євген Сверстюк.
Як зауважують в Інституті національної пам'яті, значення Василя Стуса більше, аніж талановитого поета, публіциста, перекладача й літературознавця. Він був і залишається "голосом сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності".
ФАКТИ ІЗ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТУСА
Дитинство
Був четвертоюдитиною в родині. Коли хлопчику виповнився рік, батько поїхав на Донбас шукати роботу. Згодом до нього прибула дружина із двома старшими дітьми, залишивши менших на бабусю. Коли Василю було три роки, батько перевіз його до міста Сталіно – нині Донецьк.
У роки Другої світової війни родина залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни отримали невелику земельну ділянку, на якій почали зводити будинок. Але ця справа просувалася надзвичайно тяжко, бо здоров'я батьків було підірване, а зарплатня – мізерна.
Про 1946-1947 роки Василь Стус згадуватиме: "Коли мені було дев'ять літ, ми будували хату. І помирав тато - з голоду спухлий. А ми пхали тачку, місили глину, робили саман, виводили стіни. Голодний я був, як пес. Пам'ятаю коржі зі жмиху, які пекла мама…Пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна – і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом".
А сестра Марія так згадувала про брата: "Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, усе в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі". Василь Стус добре вчився й закінчив школу із медаллю в 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився "занадто малим" за віком.
Студентські роки
На факультет української філології педагогічного інституту в Сталіно його зарахували без вступних іспитів завдяки отриманій в школі медалі. З другого курсу відбулося об'єднання філологічного та історичного факультетів, тож закінчив Василь Стус історико-філологічне відділення. Перед першим курсом улітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу.
Був наймолодшим у групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності. Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову, читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди українською. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження.
Любив відвідувати філармонію, намагався не пропускати театральні прем'єри. У 1959 році "Літературна газета" надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко.
Донецький клуб літераторів. Другий ліворуч Василь Стусwww.memory.gov.ua
Після інституту служив у армії. Спочатку на Полтавщині, а потім його перевели на Урал. Якось солдатів направили на термінове розвантаження автівки, під час якого Стус через нещасний випадок втратив фалангу безіменного пальця на лівій руці. Після цього він не міг грати на гітарі.
Громадянська позиція
Із 1961-го року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар'єру, наприклад, стати директором школи. Але він відмовився та 1963-го року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тоді він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
4 вересня 1965-го в Києві мала відбутися прем'єра фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ прийшла столична інтелігенція, серед якої був і Василь Стус. Іван Дзюба потім так згадував той день: "Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім ще більше. Але не всі…". Наслідком такого вчинку стало виключення з аспірантури.
Згодом на похороні дисидентки, художниці Алли Горської в грудні 1970-го Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Поет знав про присутність на похованні агентів КГБ і знав, що ті пильно стежили та фіксували все, що відбувається. Але Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів.
На похороні Алли Горської. Київ, 1970 рікwww.memory.gov.ua
У 1968-му він був одним із підписантів "Листа 139-ти", адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, у яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини. Поезії В. Стуса друкують у "Самвидаві" або за кордоном, збірка "Зимові дерева" побачила світ у Брюсселі. 1979-го року увійшов до Української Гельсінської групи.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976-му році, відбуваючи перше покарання, написав відмову від радянського громадянства: "…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…". Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув'язненими.
12 жовтня 1980-го року академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: "1980 рік у нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю… життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму "я". Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…".
10 січня 1983-го року Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в "Самвидаві" вийшли його нотатки "З таборового зошита". Наприкінці серпня 1985-го року Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері, обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув'язнення, у 1989-му році рідні змогли перевезти його прах в Україну.
Василь Стус з дружиною Валентиною Попелюх та сином Дмитром. Донецьк, 1978 рікwww.memory.gov.ua
Відомо також, що табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами.
Василь Стус став лауреатом Міжнародної літературної премії Amnesty International.
Василь Стус з дружиною Валентиною Попелюх та сином Дмитром. Донецьк, 1978 рікwww.memory.gov.ua
Цитати Василя Стуса
"На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків … Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів…" (З листа Василя Стуса до Андрія Малишка).
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
У
сіх націоналістів з України,
Фашист червоний, землю забереш
І на платформи – в болота сибірські,
Людські кістки – на добриво візьмеш?...
Нема кайданів, щоб твій дух здушили,
таких немає в світі гільйотин,
котрі б били душу, геть зболілу -
так, як за матір’ю боліє син….
Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.
"Переставши бути собою, поет втрачає і себе самого", – казав Василь Стус.
У вірші автор говорить про власну силу й незламність: “Де не стоятиму – вистою”. Він показує свою непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Тільки так можна зберегти моральну повноцінність.
У Богові та матері Стус бачить духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Для двобою з державою смерті потрібна незаплямована душа. Сила народжується у випробуваннях.
Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості (“тузі”), щоб не зрадити духовному покликанню (бути таким, яким “мати вродила”), він сприймає трагічні обставини існування (“біду”) як спосіб вироблення внутрішньої сили.
1. Які художні засоби визначальні в поезії? Проаналізуйте.
Зауважимо, що Бога як символа совісті людської, віри в добро та справедливість Стус згадує досить часто. Поет звертається до Бога в часи, коли йому нестерпно важко, він шукає в ньому опори, дивиться на своє життя крізь призму Божих заповідей.
Українська література 10 клас Микола Вороний. Олександр Олесь
Микола Вороний . "Блакитна Панна"– один із найулюбленіших віршів про весну серед українців. Ця поезія відкриває цикл "Гротески", який складається з десяти поезій. До вашої уваги текст та аналіз "Блакитної Панни".
"Блакитна Панна"
Має крилами Весна Запашна, Лине вся в прозорих шатах, У серпанках і блаватах... Сяє усміхом примар З-поза хмар, Попелястих, пелехатих.
Ось вона вже крізь блакить Майорить, Довгождана, нездоланна... Ось вона — Блакитна Панна!.. Гори, гай, луги, поля — Вся земля Їй виспівує: "Осанна!"
А вона, як мрія сну Чарівна, Сяє вродою святою, Неземною чистотою, Сміючись на пелюстках, На квітках Променистою росою.
І уже в душі моїй В сяйві мрій В’ються хмелем арабески, Миготять камеї, фрески, Гомонять-бринять пісні Голосні І сплітаються в гротески. 1912
"Блакитна Панна" . Вірш Миколи Вороного у виконанні диктора:
Історія написання вірша "Блакитна Панна"
Цю поезію Микола Вороний написав у 1912 році. Вірш має яскраві тропи та витончену форму й передає два провідні мотиви: возвеличення краси природи та єдність природи з митцем. Блакитна Панна – це образ весни, яка тривожить душу ліричного героя.
19 століття ознаменувалося зростанням напруження в суспільному та політичному житті, тож митці-модерністи намагалися осмислити епоху шляхом пізнання метафізичних та духовних процесів і зламів, що спричиняють появу хаосу. Микола Вороний як яскравий представник символізму також був у пошуках вічних цінностей – однією з яких є мистецтво, народжене з гармонії краси.
Аналіз вірша "Блакитна Панна" Миколи Вороного
Микола Вороний зазначив про свій вірш таке: "Я писав не так од образу, як од звуку. І дійсно, мелос, спершу примітивний, а далі технічно все більш ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша." Поезія перегукується з віршем Павла Тичини "Арфами, арфами..."
До вашої уваги короткий аналіз поезії:
Тема: очікування приходу довгожданої весни та опис усієї краси природи в цю пору року
Ідея: уособлення весни та краси природи в образі Блакитної Панни
окличні речення: ось вона – Блакитна Панна! ЇЇ виспівує: "Осанна!"
інверсія: лине все, крізь блакить майорить, сяє вродою, сміючись на пелюстках.
Надзвичайно красива поезія Олександра Олеся “Чари ночі” є прикладом ліричного романсу. Вона настільки мелодійна, що моментами хочеться підспівувати!
Літературний рід: лірика. Жанр: вірш-романс (популярна народна пісня). Вид лірики: інтимна. Провідний мотив: краса життя, краса кохання — над усе. Віршовий розмір: чотиристопний ямб із пірихієм, що утворює особливу ритміку. Вид римування: перехресне. Рима: чергування чоловічої та жіночої рими, що увиразнює звукову тональність вірша.
Поезія стала улюбленою народною піснею «Сміються, плачуть солов’ї…». Вона сприймається як гімн юності, пісня коханню, як уславлення органічної єдності життя людини та природи. Святковий бенкет весни, коли «уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок Воркоче», природно відтінює «летючу мить життя» людини, нагадує, що життя — тільки «єдина мить».
Поезія сповнена вітаїстичних, тобто життєлюбних мотивів, які прославляють філософію життя ліричного героя, його закоханість у красу буття й людини.
Для вирішення ідейно-художнього задуму автор вибрав кільцеву композицію твору, яка є важливим складником авторської концентрації почуттів, відтворення динаміки розгортання ліричного сюжету. Лірична оповідь у поезії складається з трьох суб’єктів:
власне автора;
ліричного героя;
«ти», тобто адресата, умовного співрозмовника.
Ця поезія — заклик не забувати, що життя — мить, яка так швидко спливає, тому треба насолодитися кожним прожитим днем, кожною хвилиною:Лови летючу мить життя!.. Гори! Життя — єдина мить, для смерті ж — вічність ціла.
“Чари ночі”
Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: “Цілуй, цілуй, цілуй її, — Знов молодість не буде!
Ти не дивись, що буде там, Чи забуття, чи зрада: Весна іде назустріч вам, Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши Свій сум, думки і горе — І струмінь власної душі Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя! Чаруйсь, хмелій, впивайся І серед мрій і забуття В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить В палких обіймах ночі, Лист квітці рвійно шелестить, Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді, Летять до хмар тумани… Тут ллються пахощі густі, Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить І згаснути не вспіла, — Гори! Життя — єдина мить, Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти, Коли ввесь світ співає? Налагодь струни золоті: Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок З вогнем, з піснями в гості На свято радісне квіток, Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття: Що візьме час, що люди, Погасне в серці багаття, І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі, Як Фауст, дні минулі… Та знай: над нас — боги скупі, Над нас — глухі й нечулі…” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: “Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!”
«О слово рідне! Орле скутий!»
Літературний рід: лірика. Жанр: вірш-медитація.
Поезія-медитація — це вірші-роздуми на філософську та житейську теми, поетичні роздуми про швидкоплинність життя, нездійсненність мрій та бажань ліричного героя, невідворотність смерті.
Вид лірики: патріотична.
Провідний мотив: поет щиро захоплюється рідним словом, гнівно картає колонізаторів, які його нищать, та своїх безбатченків, котрі його зневажають.
Віршовий розмір: чотиристопний ямб.
Вид римування: кільцеве.
Рима: чергування чоловічої й жіночої рими, що увиразнює звукову тональність вірша.
Символи у вірші — меч(войовнича грань рідного слова), сонце(миролюбна, окрилена, творча грань рідного слова), слово (усе рідне, найдорожче), Самсон (віра в духовне визволення народу-богатиря).
Олександр Олесь у цій поезії виголосив справжній гімн українському слову, нагадуючи всім, що діти не повинні забувати мови батьків. У будь-якому разі автор переконаний, що мовне, національне відродження України обов’язково стане «дощами судними» для її ворогів.
Ідея вірша висловлена в міфологічно-біблійних символах: О слово! Будь мечем моїм!
Поезія вибудована як монолог-звертання ліричного героя до рідного слова.
Три частини композиції виконують роль тези, антитези й синтезу.
«О слово рідне! Орле скутий!»
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним.
О. Гончар писав: «Мова — це
доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її».
Пряма мова. Розділові знаки при ній
Чужа мова, передана дослівно від імені того, кому вона належить, називається прямою мовою.
Слова, що вказують, кому належить пряма мова і як вона висловлена, називаються словами автора.
Пряма мова береться з обох боків у лапки. Увага!У лапки беруться знак питання, знак оклику та три крапки. Крапка й кома виносяться за лапки. Проте, якщо є вже знак питання, знак оклику чи три крапки, то ні крапка, ні кома після них не ставиться.
1. “Мамо, — питаю, — то льони цвітуть?” А мати сміються: “То, — кажуть, — Дніпро”. — “А чого він такий синій?” — “Від неба”, — кажуть. (О. Гончар) 2. “Який же ти мудрий!” — усміхнувся батько. Послухаю, пожурюся, у старих спитаю: “Чого, батьки, сумуєте?” (Т. Шевченко)
Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а якщо в середині або після неї, то виділяються комою й тире і пишуться з малої букви.
Якщо слова автора розривають пряму мову на межі двох речень, то після слів автора замість коми ставиться крапка.
Якщо слова автора вживаються в середині прямої мови й умовно діляться на дві частини, причому одна частина слів автора стосується першої частини прямої мови, а друга частина слів автора — другої частини прямої мови, то після слів автора ставиться двокрапка й тире, а друга частина прямої мови пишеться з великої літери (слова автора в такому випадку можуть належати або одній особі, або різним).
А: “П”, - а.
А: “П!” - а.
А: “П?” - а.
А: “П…” - а.
Умовні скорочення: П, п — пряма мова; А, а — слова автора.
1. А слова Ушинського вималював на титулці червоним олівцем: “Якщо ви вдало виберете працю і вкладете в неї всю свою душу, то щастя само знайде вас”.2. “Наші діти, — учив Макаренко, — це майбутні творці історії...”3. “Три біди є в людини — смерть, старість і погані діти”, — говорить народна мудрість.4. Його непокоїло, коли діти на питання: “Яким ти хочеш вирости?” — відповідали: “Сміливим, хоробрим, дужим”, — але майже ніхто не говорив: “Чесним і добрим”. (І. Цюпа)5. “Так, бачу, ти усім тут добре надоїв, — Кіт Вовкові сказав. — Чого ж ти, братику, сюди і забігав?”
6. “Так себто я брешу? — тут Вовк йому [Ягняті] гукнув.— Чи бач! Ще і базікать стало...”7. “Помилуйте! — йому Ягнятко каже.— На світі я ще й году не прожив”. (З тв. Л. Глібова)8. “Розпрягайте, хлопці, коней, — чулося від річки, але чийсь дужий голос від крайньої хати перекривав пісню: — А чи не пора, дівочки, додому?”
9. “Чи бачили таке! – сказав батько і, помовчавши, додав: – Готовий хлібороб, одним словом”. (А. Головко)
Діалог складається із реплік. Репліка — це одне чи кілька речень, сказані по черзі кожним учасником діалога. При репліках слова автора часто бувають відсутні.
Коли пряму мову передають у формі діалогу, тоді кожну репліку починають з нового рядка, перед нею ставлять тире і не вживають лапок. Інші розділові знаки ставлять, як звичайно, при прямій мові. — Мамо? — лунає в трубці рідний, змінений відстанню голос. — Це Андрій. Дзвоню з Житомира. У мене все гаразд. — Як ви зіграли? — питаю. — Нормально. Виграли із сухим рахунком. Ми їм закинули п’ять м’ячів. — Ти забив гол? — Я грав тільки в другому таймі. Забив четвертий м’яч. — Як ти грав? — Нормально… (Є. Гуцало)
